«Не своїх посилають в окопи дітей» українською мовою

Вітаю! Пам'ятаєте ту суперову пісню "95 Кварталу" - "Не своих посылают в окопы детей"? Так зачепили її слова, що не спробувати їх перекласти я просто не змогла. Що у мене вийшло, не критикуйте суворо. Отже, «Не своїх посилають в окопи дітей» українською мовою. 

"НЕ СВОИХ ПОСЫЛАЮТ В ОКОПЫ ДЕТЕЙ"

Средь красивых речей, некрасивой возни,

среди собственных схем, по иронии зла,

Жили люди в одной вроде с нами стране,

но как будто не с нами, как будто в другой.

Был устроен их бизнес, роскошен их быт.

Жили сладко, и был кодекс чести забыт,

Принимая законы, нам серым, иным,

по которым им жить никогда им самим.

Наполняя пустыми словами эфир,

занимая политикой наши умы,

Жили люди, во лжи утопившие мир,

голося и пируя во время чумы.

Мы привыкли уже к их дешевой игре,

а они рапортуют бодрей и бодрей.

Отвернувшись от наших проблем и страстей,

не своих посылают в окопы детей.

Легли волосы нам на вспотевшие лбы,

и пытались наивно мы стены пробить.

Безответные крики, как жить да как быть,

заставляли нас дерзко и грубо шутить.

И вдохнув терпкий воздух свободы,

порой доставали булыжник мы из мостовой.

Но меняя вождей, замечали мы вдруг,

бесконечный, порочный и замкнутый круг.

И нам кажется, цепь эту не разорвать,

но чтоб локти не грызть, есть один только путь.

Мы не можем с тобой просто сдаться опять,

чтоб в глаза своим детям спокойно взглянуть.

Им не очень понятен пока весь расклад,

кто им враг, кто им друг, кто во всем виноват,

И соленые слезы с военным дымком,

с материнским глотают они молоком.

Если правду в узде мы будем держать,

если спину не гнуть под хозяйскую плеть,

Мы когда-нибудь будем себя уважать,

а не только болтать или пафосно петь.

Если все это были не просто слова,

если род свой казацкий ты не предавал,

Если душу и тело за Неньку отдал,

значит руку ты к сердцу не зря прижимал.

«Не своїх посилають в окопи дітей» 

За лестивих промов та огиди брехні,

В оборудках брехливих імперії зла,

Жили люди в одній ніби з нами країні,

Але ніби не з нами, а на Луні.

І забувши про честь, вели сите життя:

Їли, спали, пиячили до забуття,

І писали закони для нас – не таких,

За якими не житимуть вони самі.

Засмітивши пустими словами ефір,

З пантелику збиваючи розуму зір,

Жили люди, заполонивши брехнею весь світ,

Влаштувавши бенкет ніби серед чуми.

Нам знайомі вже всі їхні ігри брудні,

А вони звинувачують НАС у брехні.

Збивши відлік у шабаші п’яних ночей,

Не своїх посилають в окопи дітей.

Нам волосся лягло на спітніле чоло,

Намагалися ми протаранити скло.

На питання, що мучили кожну сім’ю,

Жартували ми жорстко, стоячи на краю.

І вдихнувши узимку свободи ковток,

Розбирали з Майдану бруківки шматок.

Та міняючи лідерів, помічали раптово,

Що йдемо помилковим, вже пройденим колом.

І здається, ланцюг цей нам не розірвати,

Та щоб лікті не гризти, є один лише шлях.

Ми не маємо права тепер пасувати,

Щоб дітей своїх не побачити у ланцюгах.

Їм іще невтямки цей сучасний «розклад»,

Хто їм друг, хто їм ворог, і хто їм не брат,

І солонії сльози з воєнним димком

З материнським ковтають вони молоком.

Якщо правду у шорах залізних тримать, 

Якщо не прогинатися під хазяїв,

Ми коли-небудь будем себе поважать,

І уникнемо стану ганебних рабів.

Якщо все це були не порожні слова,

Якщо рід свій козацький ти не розплескав,

Якщо душу і тіло за Неньку віддав, 

Значить руку до серця не дарма притискав!